СУТЬ проекту полягає у створенні єдиного віртуального простору у вигляді електронного ресурсу – інформаційного сайту, на якому буде знаходитися віртуальний музей борщівської сорочки.

Для наповнення електронного простору було проведено:
1) дослідження борщівської сорочки через сучасність з залученням експертів;
2) відфотографування Борщівських сорочок відомих приватних колекцій, музейних експонатів;
3) розроблено науково-популярну брошуру-посібник по сайту в електронному вигляді і в друкованому вигляді;
4) Відзнято чотири відеоролики і документальний 10-ти хвилинний фільм про Борщівську сорочку.

У РАМКАХ ЗАХОДУ Ви дізнаєтесь більш детально про проект, презентацію його результатів, особливості новоствореного сайту та принцип роботи єдиного віртуального простору на базі Етногалереї «Спадок» в м. Терпопіль.

ЗАПРОШУЄМО до участі мистецтвознавців, культурологів, культурознавців, митців, майстринь, партнерів та команду проекту, представників ЗМІ, Українського Культурного Фонду, представників влади і органів місцевого самоврядування, колекціонерів, бізнесменів, громадських діячів та всіх бажаючих, хто прагне розвивати культурний потенціал України.

Дата: 27.11.2018.
Час: 12.00 – 15.00.
Місце проведення: м. Тернопіль, Етногалерея «Спадок», ТВЦ АТРІУМ, 5-й поверх. вул. Йосипа Сліпого, 7

Вхід вільний за умови попередньої реєстрації.
Контактна особа: Наталя Волощук, (097) 209-59-74

Борщівська народна сорочка: історія виникнення

Фантастично красиві, густо зашиті квітковими та геометричними візерунками, унікальні – двох однакових сорочок практично не знайти… Яскраві борщівські вишиванки, що почали виготовлятися понад п’ятсот років тому на заході Тернопільщини, вражають не тільки неповторними техніками шиття, яких налічується понад п’ятдесят. Виникнення борщівської вишивки оповите цікавими оповідями й легендами, багато з яких є сумними і навіть трагічними.

За давніми розповідями, в 15-18 століттях на Борщівський край постійно здійснювали набіги татарські й турецькі завойовники. Під час одного з таких нападів у кількох селах цього району були вбиті всі чоловіки, тож жінки заприсяглися носити траур за загиблими впродовж кількох поколінь.

Після таких подій вишиванки з густими чорними візерунками одягалися на всі урочистості, в тому числі на весілля та інші свята. І лише після 20-30-х років минулого століття, коли збіг термін клятви, жінки знов почали застосовувати у вишивці яскраві життєрадісні кольори замість чорної вовни.

Борщівську сорочку можна розпізнати за її кроєм, конопляним полотном, вовняними нитками, які називають волічкою, швами, технікою, неймовірно багатим густим орнаментом на рукавах у жіночій вишиванці. Щоб показати красу давньої сорочки, щоб познайомити з традицією, люди з різних сіл Борщівського району привезли на фестиваль вишиті речі, які позбирали в односельців по хатах, а також старі родинні фотографії.

«Все, що могли назбирати в селі, то сюди привезли показати. Багато людей попродавали вишиванки. Вже з тих, які минулого року привозили на фестиваль, багато з них нема, продали, бо люди потребують грошей. Дуже шкода… Кожне село мало свої традиції. Була одна жінка в селі, яка гарно вишивала й вигадувала взори і так ішло по селу. Неповторні ці сорочки», – каже Галина Зуляк із села Гермаківка Борщівського району.

Сім борщівських сорочок залишилось у родині Ганни Тихохід із села Іване-Пусте, але бабуся вирішила їх продати музею, бо там вони зберігатимуться краще і будуть для наступних поколінь.

«Але ніхто з людей не продає останню сорочку чи якусь річ, яка залишилась від прабабусі чи бабусі. Її стараються зберегти й передати наступним поколінням. Колодкою, напівхрестиком молодь не дуже хоче вишивати, а так вишивали мої прабабуся і бабуся, але елементи молоді люди таки переймають», – розповіла Ганна Тихохід.

У кожному селі була своя традиція

Сорочки з кожного села Борщівського району відрізняються кольорами, узорами, густотою зашитих рукавів, які традиційно в борщівській сорочці діляться на три частини – уставка, підуставка і рукав до зап’ястя, вишивались вони різними взорами з оберегами, які відтворюють фрагменти трипільської культури.

«У Ланівцях не такі забиті рукави, як у Більче Золотому, і світліші кольори. Можливо тому, що Ланівці ближче розташовані до Борщова і жінки хотіли одягатись, як у місті. Моя бабуся з Більче Золотого і в мене сорочка, яку вона носила і вишита її мамою. Дуже давня, і я її дуже й дуже бережу, вбираю лише на великі свята. Нищиться, хочу передати наступним поколінням», – говорить Тетяна Глова з Ланівців.

Борщівські сорочки вишиті колодкою, гладдю, верхоплутом, різними ланцюжками і хрестиками, швами, набируванням, виколюванням, низинками. Загалом етнографам відомі понад 100 технік вишивання в Україні і більшу частину з них використовували майстрині на Борщівщині. Вишивали переважно вовняними нитками – білими і чорними, залежно, яких овець тримали у господарстві, також фарбували нитки в природній спосіб – рослинами.

Чорний колір домінував переважно у північному регіоні у сорочках до 1930-х років минулого століття. Існують різні легенди, що чорний колір у сорочках був жалобний, жінки так сумували за чоловіками, які загинули в нерівному бою з турецькою і татарською навалами.

«А ще це може бути й інша версія, що чорний колір – данина землі, бо тут чорноземи, які годують людей. До того тканини, нитки робили в домашніх умовах з овець чорної породи і нитка просто була доступна, не треба було витрачати кошти і все це так нашарувалось і маємо шедевр – борщівську сорочку», – розповідає Леся Грабик, головний зберігач Борщівського обласного краєзнавчого музею.

На початку ХХ століття з’явились уже фабричні нитки. Заможніші люди використовували для вишивання також сухозліт, тобто металеві золоті чи срібні нитки, і ними розбавляли вишивані елементи, зокрема на уставці рукава. Залежно від майстерності, жінка могла вишити собі борщівську сорочку протягом зими. Молоді жінки носили сорочки вишиті не лише на рукавах, але й спереду і ззаду, а ось літні люди одягали стриманіші вишиванки, переважно лише із зашитими рукавами.

«Коли розробили дослідники техніки вишивання, я особисто випробувала їх відшивати і це неважко, але люди в минулому мали терпіння, витримку, їхні голови не були засмічені різними ґаджетами, телепрограмами і вони хотіли мати естетичний вигляд, підтримували традицію, старались з покоління в покоління її дотримуватись, щоб давні елементи були присутні в одязі. Проста жінка працювала зранку до вечора на землі, а ввечері при лампі чи каганці вишивала, витрачала багато часу. Були такі жінки, які мали багато землі, працювали на ній, а були дівчата бідніші і вишивали на замовлення. Але було дуже соромно зізнатись, що хтось інший вишив тобі сорочку. Це тримали у великій таємниці. Хоча всі в селі знали, що є дівчата, які під замовлення вишивають. Прадіди сорочки одягали в особливі випадки. А були такі, що раз у житті вбирались – для прикладу, на весілля. Шили сорочки і на смерть, господиня могла вбрати її лише якийсь раз, але передавати комусь чи дарувати – ні, через те, що сорочка мала спрямоване призначення – у ній мали поховати людину», – розповідає Леся Грабик.

З сорочками у музей не поспішають

Понад півтори тисячі жіночих, чоловічих, дитячих сорочок кінця ХІХ – першої половини ХХ століття зберігається у Борщівському краєзнавчому музеї. Найдавніша з села Горошова кінця ХІХ століття. Найбільше колекція музею поповнилась на початку 1990-х років. Тоді багато людей дарували музею сорочки, які успадкували, щоб зберегти для наступних поколінь, а також музей мав змогу купувати. Зараз фінансування для поповнення фондів немає.

Кілька років тому п’ять вишиванок принесла жінка з села Вовківці, виконавши заповіт родички. Одна борщівська сорочка повністю вишита шовковими нитками, що свідчить, що її власниця була людиною заможною. А ще дві сорочки, які в музеї називають мандрівницями, подарувала відома громадська діячка з Канади українського походження Анна Фігус-Ралько, яка успадкувала ці вишивані скарби. На початку ХХ століття її рідні вивезли борщівські вишиванки у Канаду або ж їм їх надіслали родичі з Тернопільщини і майже через сто років, сорочки знову повернулись на батьківщину.

«Тепер це поодинокі випадки, коли нам щось дарують. Це рідкість, а грошей у музею немає для придбання. Два роки тому нам дістались сорочки, але в дуже поганому стані з села Більче Золоте, їх знайшли на горищі, і люди вирішили, що потрібно віддати в музей. Ми не відмовляємось від такого дарунку, бо нам цінний кожен елемент у сорочці, це джерело для етнографів. У нас є сорочка з села Пищатинці, що належала чоловікові який загинув у лавах УПА, йому цю сорочку вишила сестра. Сумна доля була в цієї людини. Є сорочка, де заховані в орнаменті елементи української державності. За тризуб чи синьо-жовтий прапор у 1930-х роках ХХ століття можна було сісти за ґрати. Але жінка відважилась вишити, а чоловік носити», – каже Леся Грабик.

Кожна сорочка таїть свою історію, пов’язану з людиною, яка її творила й носила, а сьогодні борщівські вишиванки дивують і вражають майстерністю роботи, великою фантазією взорів, які на полотні «малювали» голкою і ниткою жінки.

За борщівськими сорочками дедалі активнішу «полюють» приватні колекціонери і потім їх перепродують від тисячі і більше американських доларів. А ще окремі елементи, вирізані з давніх борщівських сорочок, можна побачити в колекціях вишиванок сучасних дизайнерів.

За народними переказами та легендами поява борщівських сорочок вишитих саме чорними нитками пояснюється з історичними подіями які стали трагічними для нашого народу. Борщівський край був місцем постійних нападів турків та татар у 15-17 столітті. при таких нападах населення регіону бралося в полон, а села безжально спустошувалися, грабувалися та знищувалися. В результаті одного з таких нападів в кількох сусідніх селах в наддністрянському регіоні трагічно загинули всі чоловіки, а жінки та молоді дівчата на знак скорботи за коханими та рідними, оплакуючи свою нелегку та трагічну долю дали обітницю носити траур на протязі декількох, як стверджують дослідники семи, поколінь і навіть вінчатися в церкві саме в сорочках вишитих чорними нитками. Свого слова вони дотримали.

Звісно зараз можна зустріти багато сучасних сорочок створених за зразками давніх вбрань наших бабусь та прабабусь, однак найбільш цінні як в Україні так і далеко за її межами саме ті давні сорочки, що шилися століття-два тому. Такі сорочки називаються «борщівськими бавляними» шитими «по рукавах». Головними ознаками саме такої, «бавляної», сорочки є використання вибіленого домотканого полотна, переважно конопляного, використання чорної вовняної нитки (чорну нитку в народі називали «чорна бавна»), простий крій та густий, щільний орнамент. Сорочки створені в 20-30 роках минулого століття були вишиті останнім поколінням, що мало дотримуватися тієї давньої обітниці.

Борщівські сорочки різноманітні й практично не схожі одна на одну, проте для вишиванок цього регіону існувала чітка триярусна система розміщення орнаменту на рукавах. Верхня частина рукава, як її називали «уставка», була найбільш щільно заповнена вишитими узорами. Нижче, під «уставкою» розміщувалися так звані «морщинки», а нижче – смуги вишитих узорів аж до зап’ястя, при чому смуги могли розміщуватися як вертикально чи горизонтально, так і по діагоналі. Вибір розміщення вишитих смуг залежав від місцевості де вишивалася сорочка, також такі смуги мали свою конкретну назву.

Мабуть, саме через свою неповторну особливість борщівські чорні сорочки займають своє окреме та почесне місце серед розмаїття народного одягу українців. Борщівські вишиванки унікальні, неповторні та надзвичайно цінні, адже вони зберегли в собі ті давні традиції та знання що в них покладали наші предки. Більшість мистецтвознавців, етнографів та вчених сходяться в думці що до сьогодні лишилися практично в первозданному вигляді саме борщівські та полтавські техніки вишивання та орнаменти, вони практично не зазнали впливу інших, не зовсім автентичних течій в вишивці. Борщівська та полтавська вишивка – феноменальне явище, яке назавжди зберегло фрагменти трипільської культури.

Єдність України в пам’ятках

Від розмаїття автентичних речей в етногалереї просто розбігаються очі. Хочеться уважно розглянути кожну деталь: намистини на витончених прикрасах, найдрібніші орнаменти на розкішних вишиванках, розписи на глиняних виробах. А від усвідомлення, що багатьом із цих речей – від ста до двохсот років, огортає невимовне відчуття. Так, завдяки власникам етногалереї  відомим у краї меценатам та підприємцям – Тарасу та Ірині Демкурам – тут можна побачити давні етнічні українські строї, старовинні жіночі прикраси, колекційні рушники, козацькі та писані домашні ікони, глиняні вироби, рідкісні документи та багато іншого.

А почалося все зі знаменитих борщівських чорновишитих бавняних рукавних сорочок із домотканного конопляного полотна, особливість яких у тому, що їх здавна вишивали у селах півдня Тернопільської області бавняними (шерстяними) нитками в основному чорного кольору (за легендами і переказами), використовуючи спеціальні техніки вишивання, які на сьогодні частково втрачені. Ірина Демкура, яка родом із Борщева, отримала у спадок борщівську вишиванку. Тоді в родини виникло зацікавлення автентичними українськими речами, бажання колекціонувати і зберігати їх, не дати їм зникнути у вирі часу, розуміння цінності того, що передали нам наші прийдешні покоління для продовження історії українського роду.

Спочатку Тарас та Ірина Демкури збирали пам’ятки з Поділля і Галичини. Згодом до їхньої колекції додалися старовинні експонати з Буковини, Львівщини, Покуття, Київщини, Чернігівщини, Слобожанщини, і не тільки. Етногалерея «Спадок» – це спадок усієї України, мозаїка пам’яток чи не зі всіх її частин. Вона захоплює справжнім розмаїттям і дивовижною єдністю своїх елементів, від трипільських символів до сучасних орнаментів, переконуючи в тісному зв’язку і нероздільності українських територій.

https://24tv.ua/zrobleno_v_ukrayini_tag4119